В одному з обласних центрів України розгорівся скандал навколо переселенки, яку користувачі соцмереж без жодного вироку суду й без доказів записали у «сепаратистки». Ця історія стала черговим прикладом того, з чим щодня стикаються сотні тисяч українців, змушених залишити свої домівки на Донеччині та Луганщині: варто людині назвати регіон, звідки вона родом, — і на неї автоматично вішають ярлик «зрадниці», «прихильниці окупантів» і людини, якій «немає чого робити в Україні».

За інформацією з соцмереж, переселенка Валерія Божко до початку повномасштабної війни проживала в Донецькій області. Після початку бойових дій вона неодноразово переїжджала територією України, рятуючись від війни, а згодом виїхала за кордон. Тобто зробила саме те, що робили мільйони українців, — тікала від російської агресії.

Приводом для цькування стали публікації користувачів, які, посилаючись на «особисте знайомство», приписали жінці підтримку створення самопроголошених «республік» та отримання російського паспорта. Жодних документів, вироків чи офіційних підтверджень цих звинувачень наведено не було — лише емоційні дописи та переказ чуток.

«Знаю цю жінку особисто. Ми жили по сусідству в Дніпрі…» — починається типовий коментар, за яким слідують уже не факти, а домисли й припущення про «справжні погляди» людини. Саме так найчастіше й народжується цькування: одна публікація, кілька емоційних коментарів — і людину вже публічно судять сусіди, а не суд.

Ця історія оголила значно ширшу й болючішу проблему, ніж доля однієї жінки. Вимушені переселенці з Донецької та Луганської областей раз за разом стикаються з колективною підозрою: сам факт народження чи проживання на території, яку окупувала Росія, у масовій свідомості перетворюється на «доказ провини». Людям приписують те, чого вони не робили: мовляв, якщо ти зі сходу — то напевно «взяв ворожий паспорт», напевно «підтримував бойовиків», а отже, «тобі немає чого робити в Україні».

Насправді ж більшість цих людей втратили житло, роботу, близьких і саме через відданість Україні змушені були все покинути й почати життя з нуля в чужих містах. Ставити знак рівності між місцем народження та політичними поглядами — це і є та сама логіка колективної відповідальності, яку сповідує держава-агресор, а не правова держава.

Українське законодавство виходить із презумпції невинуватості: людина вважається невинуватою, доки її вина не доведена в законному порядку й не встановлена вироком суду (ст. 62 Конституції України). Поширення чуток, публічні звинувачення та цькування в соцмережах не мають нічого спільного з цією засадою — навпаки, вони підмінюють закон судом натовпу й самі можуть містити ознаки правопорушення, зокрема наклепу та розпалювання ворожнечі за ознакою місця проживання.

Питання державної безпеки — надважливе, і будь-які реальні загрози мають розслідувати компетентні органи на підставі доказів. Але саме на підставі доказів і в межах закону, а не через анонімні дописи та колективне таврування цілих регіонів. Інакше під удар потрапляють не диверсанти, а звичайні переселенці, чия єдина «провина» — те, що їхній дім захопив ворог.